понеділок, 20 березня 2017 р.

ЄВГЕН МАЛАНЮК - ПОЕТ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

У 2017 році виповнилось 120 років від народження Євгена Филимоновича Маланюка. Епіграфом життя його можуть бути поетові слова: «На хресті слова розп’ятий цвяхами літер». Євгена Маланюка вважають однією з найяскравіших постатей української літератури минулого століття, її класиком.  Як сказав Т. Г. Шевченко «У кожного своя доля і свій шлях широкий». Ці рядки якраз говорять про долю Євгена Маланюка.
У Антонівській сільській бібліотеці була оформлена виставка - персоналія «Мандри в пошуках України» та відбулися поетичні читання «Євген Маланюк – поет української діаспори».
Присутні познайомилися з непростим життєвим шляхом поета – земляка. З творчістю знайомство проходило у вигляді поетичних читань.



Коротка довідка про Євгена Филимоновича Маланюка.
Євген Маланюк народився у маленькому провінційному містечку Новоархангельську на Херсонщині (тепер Кіровоградської області) на берегах мальовничої Синюхи, на межі колишнього Дикого поля. Його дід Василь, що замолоду водив у Крим чумацькі валки, оповідав онукові козацькі легенди, чумацькі бувальщини і пробудив у серці хлопця незнищенну любов до рідної землі.
Батько поета, завдяки природному розумові і самоосвіті, став проводирем місцевої інтелігенції, ініціатором створення театру, відкриття гімназії в містечку, захоплювався історією, співав у церковному хорі. Тому, Євгенові було в кого вчитися, від кого перейняти любов до поезії, музики, класичної літератури.
Родина Маланюків зазнавали майже постійної матеріальної скрути, однак батьки змогли дати Євгенові добру освіту: після початкової школи, він успішно закінчив Єлисаветградське земське реальне училище. Саме тоді, у тринадцять років, хлопчик починає віршувати. Він мріє стати інженером і тому вирішує вступати до Петербурзького політехнічного інституту. Маланюка було зараховано на перший курс, але … на перешкоді подальшому навчанню стала Перша світова війна. І майбутній поет, закінчивши 1 січня 1916 року Київську війську школу, прапорщиком у складі кулеметної роти потрапляє на фронт, переживши всі страхіття війни. Але після її закінчення йому знову довелося воювати, тепер уже захищаючи Українську державу.
Упродовж трьох років Євгенові Маланюку довелося пережити безперервні  бої, тиф, біль і гнів, коли українське військо тричі здавало Київ ворогові. 1920 року 35-тисячне українське військо після запеклих боїв було змушене відступити і перейти польський кордон. Одним з його вояків був і військовий старшина Євген Маланюк, інтернований в таборі для військовополонених. Саме в таборі він вирішив служити Україні як письменник і почав складати вірші для таборових журналів «Веселка», «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач». Потім виїздить до Чехословаччини, яка на той час була освітнім, культурним та науковим центром для української міграції.  Маланюк прагне закінчити освіту і вступає до Українській Господарській Академії. Крім того, бере активну участь у літературному житті, знайомиться з Оленою Телігою, Уласом Самчуком. Вірші Маланюка, написані в той час, бринять біллю та гнівом, коли автор згадує трагічну долю батьківщини, гіркоту від поразки визвольних змагань.
Надалі поет звертається до філософських роздумів, прагне розбудити національну свідомості власного народу, він вірить в майбутнє України, в талант і розум наступних поколінь.

Гноблять,  калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.

І ось – Стефаник і Куліш,
Ось – Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!

А то підземна загуде
Вулканом націй ціла раса –
І даром божеським гряде
Над Прометеїв дух Тараса.

         А час минав. Позаду були досить спокійні роки життя у Варшаві. Нова світова війна змусила Маланюка переїхати спочатку до Чехії, але, оскільки він був занесений контррозвідкою до списку осіб, що підлягали депортації чи фізичному знищенню, у 1942 році він полишив родину і подався до Німеччини. Там на нього знову чекали табори, де письменник провів чотири роки. У 1946 році письменник вирушив у свою третю еміграцію – до Америки. Життя склалося нелегко. Але Маланюкові пощастило знайти роботу – спочатку фізичну, а потім і за фахом. Він працював інженером у Нью – Йорку, в креслярському бюро. На пенсію митець вийшов у 1962 році, але писати не переставав аж до самої смерті. Щоправда, все частіше він твердить, що треба було не їхати за океан, а померти на батьківщині.
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла,
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.

         У США протягом 1953 – 1964 років вийшли друком шість збірок Євгена Маланюка. Останню свою збірку віршів митець встиг підготувати для видання, але книга побачила світ уже після його смерті.
Євген Маланюк простився з цим світом 16 лютого 1968 року і був похований на кладовищі в Нью – джерсі. Книги поета продовжували виходити в різних країнах світу, перекладалися багатьма мовами. От тільки на Україні про них майже ніхто не знав…
Повернення письменника на батьківщину стало можливим тільки через двадцять років після його смерті. Поезія, на думку поета, здатна не лише збудувати націю, але й підготувати її до нових випробувань. Так що Євген Маланюк протягом всього свого життя вів поетичний бій за державну Україну. Всі його поезії несуть у собі ідею української державності. У своєму вірші «Напис на книзі віршів», він звертається до нащадків:

Ось – блиском – булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,
Який цей звір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.

Життя поета було складним і довгим. Але він жодного разу не зрадив себе. Його твори адресувалися виключно Україні.
Маланюк  переживав з приводу того, що культ читання в Україні почав занепадати.


Немає коментарів:

Дописати коментар